Головна   Додати в закладки Демографічні проблеми людства | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - referatbank.com.ua Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - referatbank.com.ua | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Демографічні проблеми людства - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Розміщення продуктивних сил
Розмір файла: 76 Kb
Кількість завантажень:
65
Кількість переглядів:
1862
Описання роботи: Реферат на тему Демографічні проблеми людства
Дивитись
Завантажити


Зміст.

ВСТУП …………………………..………………………………..…………3-4 ст.

ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА. ……………………………………………5 ст.

ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ……………6 ст.

РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ………………………………………...……7 ст.

ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ………………………………………………..…………………………8-15 ст.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ. …………………………………………16-18 ст.

7.1. МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ. ……………………….…19 ст.

7.2. ПРОБДЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ НА ЗЕМЛІ. …………….…20-21 ст.

7.3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОСТУПАЛЬНОГО І ПРОПОРЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВА СВІТУ. ……………………………22-23 ст.

8. ВИСНОВОК …………………………………………………………………24 ст.

9. ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………………………………25 ст.


1. ВСТУП

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найваж­ливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негатив­ними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демогра­фічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народо­населення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в краї­нах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених краї­нах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює по­літичні відносини між державами.

Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супрово­джується інтенсивним процесом перерозподілу світового населен­ня між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів не­ухильно знижується (33,1% 1950 p., 27% 1975 p.) і, згідно з прогно­зами ООН, зменшиться до 2000 р. до 20,5% , тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки,'що розвиваються, відповідно зростає (1950 p. — 66,9%, 1975 p. — 72,9% і за оцінкою до 2000 p. — 79,5%). Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розви­ток негативно позначається на міжнародних відносинах. Подолан­ня економічної відсталості регіонів, що розвиваються, необхідне для нормальних відносин між державами і для прогресу людства в цілому.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 — на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння наро­джуваності — значно нижче від рівня, який забезпечує просте відтво­рення населення. В майбутньому це загрожує депопуляцією насе­лення з її негативними соціальними наслідками.

Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латин­ської Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чи­сельності кожні 20—ЗО років і ускладнює вирішення соціально-еко­номічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості».

1. Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення розрив у рівнях національного доходу на душу населення між роз­виненими і тими країнами, що розвиваються, збільшився з 1:10 в 50-х pp. до 1:13 наприкінці 70-х pp. і може досягнути 1:15 до 2000 p.

2. Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах, що розвиваються (млрд осіб): 1950 p. — 1,4; 1980 p. — 2,2 і, за прогнозами ООН, — 2,8 у 2000 р.

3. Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в про­мисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення. До кінця 80-х pp. число безробітних, а також осіб, що не знаходять постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, переви­щило 500 млн.

4. Попри значне збільшення частки письменного населення в світі — з 61% 1960 р. до 71% 1980 p. і, за прогнозом ЮНЕСКО, до 85% до кінця XX ст., кількість неписьменних на земній кулі (більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно ви­росла з 700 млн до 800 млн душ і може досягнути 950 млн у 2000 p. Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної си­туації полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого до 2000 p. перевищить 6 млрд осіб (а в 2025 p. — 8 млрд), входить у XXI ст. з 1 млрд голодуючих, 1 млрд неписьменних, 1 млрд безробіт­них, 1,5 млрд знедолених, які знаходяться за межею бідності.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до 2000 p. або 2025—2050 pp. завдяки скорочен­ню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над на­роджуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демо­графічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічно­му, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концеп­ції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисель­ності світового населення, як одна з умов вирішення проблем наро­донаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворен­ня населення або його помірного зростання тільки в процесі одно­часного економічного, соціального та культурного розвитку.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові проблеми: визначення допустимих меж чисельності народона­селення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд до 20 млрд осіб); строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — сере­дина XXI ст.); найактуальніша проблема науки й демографічної політики — стримування зростання населення в країнах, що розви­ваються.

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини 80-х pp. Уряди 125 країн заявили про схвалення програм плануван­ня сім'ї, хоча 14 країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, . Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.

Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем народонаселення в розвиненому індустріальному і постіндустріаль-ному суспільствах.


2. ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання про­цесів відтворення населення. Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-де­мографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєво­го циклу. Вона являє собою комплекс заходів економічних (оплачу­вані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністра­тивно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлу­чення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки і т. ін.), а та­кож виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспіль­ну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приро­сту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х XX ст. років загальнонац­іональні програми планування сім'ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (на­приклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають висо кий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Япо нія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим прирос том населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.).

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріори тетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісни:

характеристик населення; її головним об'єктом стає сім'я; адресно вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окреми:

соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку жінки), а також етнічних, релігійних і т.д.


3. ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ.

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населен­ня, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографіч­ної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обез­люднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної пове­дінки в деяких промислове розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для просто­го відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростан­ня світового населення. Почався він у 1950-х pp. Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це при­водить до прискореного збільшення чисельності населення, неузго-дженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвит­ку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чи­сельності населення земної кулі значною мірою визначаються тем­пами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення переви­щує 1,8—2,0% . Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвит­ком демографічного переходу порушена узгодженість типів наро­джуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворен­ня населення поступається місцем основному, і демографічний ви­бух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що роз­виваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подо­лання перехідного характеру відтворення населення. Процес демо­графічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до ста­ну, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст.


4. РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ.

Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час терито­ріальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних діля­нок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперс­ної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною фор­мою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом посе­лень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шах­тарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та буді­вельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень по­в'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогос­подарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за роз­міром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти за­звичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним госпо­дарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чисто­му вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні мо­дифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком про­дуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.


5. ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна продуктивна сила. Аналізую­чи вплив демографічних передумов на розміщення продук­тивних сил, треба брати до уваги, що населення — не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній спожи­вач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

— чисельність населення країни (регіону), його дина­міка, характер відтворення;

— розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;

— статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;

— структура зайнятості населення;

— національний склад населення;

— демографічна політика держави.

У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.

Чисельність населення найбільше впливає на формуван­ня контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутріш­нього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визна­чає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю вели­чину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).

А проте країна з великою кількістю населення, як пра­вило, має чималий валовий внутрішній продукт (ВВП). Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається, перевершує такі високорозвинуті країни, як Бельгія, Нідер­ланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай, попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом вироб­ництва Німеччину, Великобританію, Францію. Забезпечен­ня потреб (хоча б елементарних) населення — найголов­ніший заохочувальний мотив виробництва. Отже, чисель­ність населення регіону — один із найважливіших фак­торів формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.

Аналізуючи демографічні передумови розміщення про­дуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необ­хідно для визначення цілої низки економічних показників:

забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будів­ництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник неве­личкого підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.

А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення не лише свого регіону й краї­ни, але й інших країн і, навіть, усього світу.

На початок 1998 р. населення світу сягнуло близько 6 млрд. чол. У десятьох найбільших країнах зосереджува­лось більше половини всього світового населення. Населення України становило 50,5 млн. чол.

Динаміка природного приросту населення регіону зале­жить від рівнів народжуваності й смертності; приріст на­селення — це різниця між кількістю народжених і помер­лих за певний період (звичайно — за рік). Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були спів-ставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ Населення, одержуючи відповідні коефіцієнти (вони нази­ваються загальними);

коефіцієнт народжуваності»

_N_

п = Т S x 1000;

коефіцієнт смертності

_M__

m = Т S x 1000;

коефіцієнт природнього приросту

_N – M

Кпр = Т S x 1000,

де N – кількість народжених у регіоні (країні) за період T; M – кількість померлих; S – середня кількість мешканців регіону за період Т.

Якщо розраховуються річні показники, то Т = 1, і формули набувають простішого вигляду, наприклад

_N_

п = Т S x 1000;


Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%о). Народжуваність — найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчис­лення, проте вони не зовсім точно характеризують демо­графічний процес, бо не враховують вікову структуру насе­лення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворен­ня населення розглядається у курсі демографічної стати­стики).

Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт стано­вив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути ви­щий, у країнах з низькою смерт­ністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижу­ється. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтво­рення.

Найвищі показники наро­джуваності у країнах, що розви­ваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де су­марний коефіцієнт народжува­ності становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі — 7,2, у Мексиці — 6,2. Най­нижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина — 1,8, Австрія — 1,4, ФРН — 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США— 1,8. Тобто у розвинутих країнах світу клалась дуже напружена демографічна ситуація.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у низькорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.

Одним з показників, які найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності! немовлят, цебто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.

Рівень смертності населення безпосередньо впливає на середню тривалість життя. Величина середньої тривалості життя показує, в якому віці у середньому вмиратимуть люди, які народились на момент розрахунку якщо протягом усього подальшого їхнього життя рівень смертності будь-якому віці залишиться таким самим, як і на момент розрахунку.

Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку природного приросту населенням. Коефіцієнт природного приросту в світі досяг максимуму (20,6%о) у другій полових шістдесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років стано­вив 16,1%0.

Найнижчі показники приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах (як-от Угорщина, Болгарія, Ні­меччина, Росія) показник від'ємний. В 1996 р. коефіцієнт приросту для України становив — 6,1%о.

Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35—40%о.

Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має Контингент осіб працездатного віку.

Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт. Демографічне навантажен­ня на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.

В Україні визначено вік початку трудової діяльності — 16 років, а виходу на пенсію — 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (напри­клад, військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються.

Середній вік мешканця України — 36,5 року, але водночас вік міського жителя становить 34,8, а селянина — 39,8 року. Наймолодше населення у Закарпатській області — 32,3 року, найстаріше — у Вінницькій — 38,9. Середній вік мешканця Одещини — 35,9 року.

В працездатному віці знаходиться 55,8% населення України (на 1 січня 1996 р.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку — в Одеській (57,6), Харківській (57,2), І Запорізькій (57,2) областях та в Автономній республіці Крим (57,5). Найнижчий показник — в Чернігівській області (51,3). Незважаючи на те, що питома вага осіб пра­цездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ре­сурсами в Україні непроста. Основна маса трудових ре­сурсів України працює у сфері матеріального виробництва (63,4%). Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки.

Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько ЗО млн чол. (1996 р.).

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.Територіальне розміщення населення тісно пов'язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може прохарчуватись більше населення.

До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю в більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Південно Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи. Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.

3 розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість центрує населення у місцях видобутку корисних копалин: у Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо.

У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м'яким кліматом, проте це вже пов'язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.

Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших — міським. Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.

За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє При­дніпров'я, Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розсе­лення, бо промислове виробництво запанувало тут порів­няно пізно. У Південному районі вплив обох факторів при­близно урівноважений.

Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за терито­рією країн, то найбільшу в світі щільність населення ма­ють: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (375 чол./км2). Найменшу щільність населен­ня мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3 чол./км2).

Розселення тісно пов'язане з міграціями. Основні види міграцій — зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між міс­том і селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з країн Латинської Аме­рики та Південно-Східної Азії — до США, з України, Біло­русі, Росії — до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до міста.

Збільшення питомої ваги міського населення й зростан­ня соціально-економічної ролі міст називається урбаніза­цією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується.

В Україні показник урбанізації становить 68%. Найви­щий відсоток міського населення в Україні — у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Хар­ківській (79%) областях. Найнижчий — у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській об­ластях (41—43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані.

Поняття урбанізації тісно пов'язане з системами роз­селення населення — територіальне цілісними і функціо­нально взаємопов'язаними сукупностями поселень. Два ос­новних типи поселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток сис­тем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'яз­ки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтен­сивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформарційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні — звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспорт­ної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста ниж­чих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).

Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької регіональної системи, що охоплює Донбас), Найбільше місто регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.

Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її "галяви­ни" можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єкта­ми тощо. Найбільші мегаполіси світу: "Босваш" – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; "Чипітс" — між Чикаго й Піттсбургом; "Сансан" — між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерлан­ди — Німеччина).

Розселення й виробництво мають прямий та зворотній зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробниц­тво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста "притягують" виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформа­ційних центрів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх транс­формації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон);

водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-су­путники, які перетворюються чи на "міста-спальні", чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр "розванта­жується" від надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субур-банізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

Національниі склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них від­носяться: ступінь етнічної однорідності у країні, націо­нальні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.

І Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика — комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрійному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.

В усіх країнам Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медич­ного обслуговування. Як правило, в економічно розвину­тих країнах застосовують обидва методи підвищення при­родного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15—20 років, а тому демогра­фічна політика має бути довготерміновою.

У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скерована на зниження природно­го приросту населення. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. У Китаї, наприклад, запроваджено міні­мальний вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім'ї, що мають понад двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.

Демографічна політика в Україні скерована на підви­щення природного приросту населення за рахунок наро­джуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.


6. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ.

“Ми – народ …” – з цих слів розпочинаються тексти багатьох демократичних держав. Тим самим підкреслюється, що основною цінністю. Тієї чи іншої держави є людина. При цьому, чимало проблем, які постають перед державою, долаються заради людини – збереження її свобод, добробуту та якості її життя.

Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років ХХ ст. кількість населення світу подвоїлась, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу – країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усіма зловісним наслідками, що з цього випливають. На щастя, життя останніх двох століть не підтвердило цієї теорії; виробництво продовольства, не кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення. Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний приріст був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості регіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпи зростання населення світу стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили всі регіон планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країні мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості. В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості викорис­тання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового демографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять досягнен­ня достатніх середніх світових показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для цього є всі підстави. Можливості збільшення ви­робництва сільськогосподарської продукції далеко не вичерпані. Шляхи до цього відомі і цілком досяжні. Це:

підвищення родючості грунтів, що пов'язано з успіхами агромеліорації та агрохімії;

підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шля­хом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики і селекції;

виведення продуктивніших порід свійської худоби;

ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси та впровадження генної інженерії;

підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впрова­дження аквакультури.

Людство має величезні ще не використані можливості в галузі енергетики. Вже тепер багато країн світу стали на шлях переходу від енергетики, що ба­зується на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта, газ, вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практично невичерпних енерго­носіїв - ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку енергетики ста­не не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшого теплового забруднення атмо­сфери надпотужними електростанціями. То ж проблема впровадження енерго­зберігаючих технологій нині й надалі залишається актуальною.

Економічне зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житла та нарощуванням технічних потужностей виробництва. І тут наука і техніка готові за­безпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які у всіх сферах природного середовища - на суходолі, на воді, в повітрі, а з часом і в космосі «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими всі куточки планети; комп'ютерами та но­вими інформаційними та комунікаційними системами, які активно впроваджують­ся в усі сфери виробництва і побуту, фактично вже ліквідували бар'єр просторово­го розриву в комунікаціях і передачі інформації.

Реалізувати перелічені можливості на благо людства можна за умови, що робо­та здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними людьми, які бу­дуть забезпечені сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг, житло, до­ступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя людини.

Добробут і розвиток суспільства взаємопов'язані. Вже давно помічено, що здо­ров'я, фізична та розумова сила народу є запорукою його економічного багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальним багатством розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров'я, фізичної, розумової та моральної сили людської спільноти. Ця взаємопов'язаність визначається взаємодією багатьох компонентів: ба­гатствами природи і багатствами, створеними людськими руками, станом здоров'я на­селення, рівнем його освіти та культури, який у країнах з різним рівнем розвитку економіки неоднаковий.

Під час розрахунків показників якості життя країн і територій беруть до уваги такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособлення багатст­ва та добробуту), середньостатистичну тривалість життя населення (віддзерка­лення стану здоров'я і фізичної сили) та рівень освіти населення (стан культури і науки) (табл. 2).

Як видно із таблиці, між країнами і регіонами світу є значні відмінності в якості життя. Це змушує замислитися над тим, яке непросте коло проблем має розв'язати людство на шляху до спільного процвітання і злагоди.


7.1 МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ.

Процес взаємодії суспільства і природи дійшов такої кількісної і якісної межі, коли виник феномен взаємодії всього людського суспільства з всією природою планети. Науково-технічна революція привела з одного боку, до формування у людства всеохоплюючої системи знань і технологій, з другого – до збільшення антропогенного впливу на природу. Сформувалися складні господарські системи, вплив яких поширюється на весь світ. Як результат – зростає взаємозвязок і взаємозалежність господарського життя країн і природи світу. Сутність цих процесів і явищ породжує глобальні проблеми, що стосуються всього людства. Вони охоплюють всі аспекти відносин між державами світового співтовариства, між суспільством і природою, формування умов життєдіяльності людства. Глобальні проблеми вимагають і глобальних рішень. Для цього необхідне широке співробітництво і координація зусиль всього людства в різних сферах: політичній, економічній, науковій, освітянській.

Науковці налічують кілька десятків проблем, які, за своєю всеосяжністю можна вважати глобальними.


7.2. ПРОБДЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ НА ЗЕМЛІ.

Проблема збереження миру на Землі – найважливіша, оскільки під час виникнення військового конфлікту у світі, нашпигованому ядерною зброєю та ядерними технологіями, всі інші проблеми втрачають сенс. Неможливість обмеженого впливу ядерного інциденту на довкілля яскраво продемонструвала катастрофа на Чорнобильській АЕС (1986 р.).

Жорстока реальність полягає в тому, що ніколи ще в історії людства не накопичувалася така кількість смертоносної зброї. Її досить, щоб кілька разів знищити все живе на землі, або й саму планету.

На початку 90-х рр. країни світу витрачали на військові потреби понад 1 трлн. дол. На рік. Це дорівнювало обсягу роботи всього світового ринку послуг або ж величині, що співмірна з третиною обороту світової зовнішньої торгівлі. Майже половина коштів на військові потреби у світі витрачають дві країни – США Росія. В деяких державах військові витрати перевищують 1/10 їх ВВП. Це насамперед ті країни, які постійно втягнуті у військове протистояння (КНДР, більшість держав з зони Перської затоки.). Чимало небагатих за доходами на душу населення країни світу вкладають у військову сферу коштів більше, ніж у соціальну сферу (Китай, Пакистан, Іран, Ірак, Сирія, Куба, В'єтнам). На задоволення попиту на воєнні товари та послуги, за оцінкою в ЮНЕСКО, працює 50 млн. чол, в розробках військового характеру беруть участь півмільйона вчених та конструкторів, або 1/5 науковців світу.

Особливо велику небезпеку становлять арсенали ядерної зброї. На сьогодні ядерна зброя зосереджена в 5 державах світу (постійних членів Ради Безпеки ООН – США, Росії, Великобританії, Франції, Китаю). Перші дві мають кілька десятків тисяч ядерних зарядів, решта – в межах 1 тисячі ядерних зарядів кожна. Ця зброя може бути доставлена до цілі за допомогою трансконтинентальних ракет, що запускаються з стаціонарних установок або ракетами середнього радіусу дії, мобільних установок, ракетами з надводних та підводних кораблів військово-морських флотів, бомбардувальниками, які несуть ядерні бомби.

Безумовно, якщо би людство скоротило витрати на військові потреби і пішло по шляху ядерного роззброєння планета Земля стала б більш спокійним місцем для життя. Чи можна розраховувати на подібні кроки? На щастя, наприкінці ХХ ст. міжнародна обстановка у світі поступово змінюється від конфронтації до взаєморозуміння і співробітництва. У 1988 р. між США і СРСР була укладена угода про ліквідацію ракет середнього радіусу дії. У 1994 р. Україна перша серед країн світу відмовилася від ядерної зброї (на час проведення цієї акції вона мала третій за потужністю у світі ядерний арсенал). Ядерна зброя була виведена також з Казахстану і Білорусі.

На жаль, на планеті все ще зберігаються точки потенційних міжнародних або міжнаціональних конфліктів. Тільки від закінчення ІІ світової війни до початку 90-х рр. відбулося понад 30 міжнародних та близько 90 міжнародно-державних конфліктів, в яких загинуло десятки мільйонів людей. І якщо міжнародні конфліктах співвідношення загиблих цивільних та військових приблизно рівне, то громадянських та національних-визвольних війнах цивільного населення гине втричі більше, ніж військових.

У 80-90-ті рр. ХХ ст. продовжувались військові конфлікти на Близькому Сході та в районі Перської затоки, не вщухали війна в Афганістані, сутички в Індокитаї, Латинській Америці, громадські війни в Східній (Ефіопія, Судан, Сомалі), Південній та Центральній (Ангола, Мозамбік, Бурунді, Демократична Республіка Конго) Африці, на терені колишньої Югославії та просторах СНД (Карабах, Абхазія, Чечня, Придністров'я, Таджикистан).

Отже, проблема збереження миру на Землі залишається гострою і його досягнення можливе за умови взаємопорозуміння всебічного порозуміння. Вирішення цієї проблеми – найважливіша передумова для розв'язування інших глобальних проблем людства, насамперед проблему економічного розвитку.


7.3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОСТУПАЛЬНОГО І ПРОПОРЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВА СВІТУ.

Забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу – одна з важливих проблем, що стоїть перед людством.

До середини 90-х рр. розрив у рівнях прибутків на душу населення між економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, був чималим, незважаючи на те, що за останні півстоліття багато країн, що розвиваються, досягли значного прогресу: зросли їх прибутки, розпочалася індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях охорони здоров'я та освіти. В багатьох країнах Азії та Африки економічний стан такий, яким він був у країнах Західної Європи на початку століття або перед ІІ світовою війною. Проте пересічні економічні показники – на крайніх полюсах багатства (розвинуті країни – ВВП на душу населення становить понад 20 тис. дол. на рік) і бідності (країни, що розвиваються, відповідно – менш як 200 дол. на рік) – відрізняються в 100 разів! При цьому в деяких країнах останнім часом відставання навіть збільшилося. Світовий прогрес все ще обминає четверту частину людства. Ситуація є особливо драматичною з огляду на те, що, за рахунками розвитку, на межі ХХ і ХХІ ст. понад 9/10 приросту робочої сили припадатиме на країни, що розвиваються.

Наприкінці ХХ ст. глобальна проблема віднайдення пропорційності економічного розвитку така ж сама актуальна для постсоціалістичних країн з перехідною економікою (в тому числі й для України).

Чи можливе подолання диспропорції в рівнях розвитку світового господарства? Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох століть доводить, що ефективна перебудова господарства окремої країни, швидкий його розвиток є можливими.

Ось приклад з історії. Розорена з поруйнованими містами країна, заводи якої стоять, а зубожіле населення аби прожити торгує та гендлює. Продовольчих і промислових ресурсів – обмаль. Нафти – немає, товари держави на світовому ринку не конкурентноздатні, а країни – сусіди вже стали на шлях індустріальної перебудови. Здавалось би – повна безнадія. Що собою являє ця країна на при кінці ХХ ст..

Прикладів радикальних економічних перетворень окремих держав на шляху розвитку цивілізації чимало. Економіка більшості сучасних економічно розвинутих країн перебувала свого часу на досить низькому рівні розвитку: США, Канада, Австралія розпочинали розбудову своєї економіки на неосвоєних землях нових континентів. Японія в останній чверті ХІХ ст. розпочала розбудову індустріальної держави на островах, які століттями до цього були в стані ізоляції від світу. «Далекосхідні тигри» розбудували сучасне господарство, розпочавши майже з нуля.

Які ж перебудови визначають успіх руху від відсталості до прогресу?

Безумовно, першою з них є вибір шляху соціально-економічних перетворень, на якому держава має визначити свою стратегію економічної політики і створити різні механізми її реалізації. Досвід свідчить, що першою перебудовою розвитку є затрати на освіту та підготовку кадрів. Однак головним питанням економічної політики є від регулювання взаємодії держави й ринку, кругообігу товарів, ресурсів, капіталу. Держава, яка добирає ринкові відносини з основою розвитку своєї економіки, формує певну модель у системі власності в країні (вибір співвідношення державної та приватної власності, проведення приватизації) створює ефективну законодавчу базу господарської діяльності та системи правління, дбає про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля. Отже, створюються умови, за яких пробивні сили мають змогу нарощувати продуктивність праці, капіталу, землі.

Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічного прогресу, на який, у свою чергу, впливають історія, культура, освіта наука. Через суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки науково-технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткування) та людський або інтелектуальний капітал. У ХХ ст. залучення нових та найновіших технологій дало змогу багатьом країнам використовувати свої економічні ресурси набагато продуктивніше, ніж будь-коли в історії і досягти різкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди. так, якщо період першої промислової революції (ХІХ ст.) подвоєння обсягу виробництва на душу населення у Великобританії було досягнуто більш як за півстоліття, а в США – за 46 років, то в другій половині ХХ ст. такого самого результату Японія, Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 рр. економічного розвитку.

Третьою передумовою є інтеграція у світове господарство. Ефективний економічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу, науково-технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу. Так, під час промислової революції у ХІХ ст. у процесі взаємодії «піднялось» господарство країн Європи, а в наш час такі країни, як Японія, США, «далекосхідні тигри завдяки обміну товарами, технологіями і капіталом стали головними дійовими особами на світовому ринку.

Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу, окремих його країн має глобальний характер, оскільки її неможливо розв'язати без взаємодії всіх учасників світової спільноти і використання механізмів міжнародного поділу праці.


8. Висновок____________________

Ускладнення процесів взаємодії суспільства і природи, вплив науково-технічної революції на розвиток суспільства, формування світових макроекономічних процесів, по­силення взаємозв'язку і взаємозалежності господарського та політичного життя .....

Страницы: [1] | 2 |




 
 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Демографічні проблеми людства | Реферат

РефератБанк © 2014 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.