Головна   Додати в закладки Сучасне світове господарство. Полюси світового господарства | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - referatbank.com.ua Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - referatbank.com.ua | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Сучасне світове господарство. Полюси світового господарства - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Світовий ринок
Розмір файла: 42 Kb
Кількість завантажень:
12
Кількість переглядів:
1101
Описання роботи: Реферат на тему Сучасне світове господарство. Полюси світового господарства
Дивитись
Завантажити


Сукупність різноманітних підприємств, що виробляють товари або надають послуги, утворює господарську систему.

Світове господарство - система національних господарств, що пов'язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.

Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних ви­робничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Розглядаючи політичну й економічну карти світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку вищі пересічних по світу - вони утворюють кілька територіально близько розташова­них груп. І це не просто географічний факт, а одна з важливих закономірностей географії сучасного світового господарства: формується поліцентрична система йо­го територіальної структури. То ж невипадково з'явився образний термін — «багатополюсний світ».

Наймогутніший центр світового господарства склався в Північній Америці. Ядром цього центру є економіка США, з нею тісно поєднуються економіки Канади і Мексики. На частку цієї трійки країн при 7 % населення світу припадає 22-23 % національного продукту та виробництва промислової продукції, 12-13 % сільсько­господарської продукції світового господарства. Найважливіші особливості господар­ства цих північноамериканських країн такі:

1) багатий ринок збуту;

2) могутність американських банків, трестів, концернів, що контролюють не тільки національне багатство своєї країни, а й перетворюються на транснаціональні корпорації;

3) висо­кий технічний рівень промисловості США і Канади;

4) високий науковий потенціал США і Канади;

5) потужний військово-промисловий комплекс США.

Не менш потужний центр світового господарства сформувався в Західній Європі, країни якої мають не просто спільну географічну приналежність, а й однорідні соціально-економічні системи. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу, незважаючи на суперниц­тво і взаємну боротьбу його національних угруповань, в Західній Європі відбувся глибокий процес економічної інтеграції. Тут сформувалося Європейське економічне товариство (ЄЕТ), яке згодом трансформувалося в Європейське співтовариство (ЄС). До нього з 1996 року входять 15 країн з населенням 370 млн. чоловік: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Ірландія, Данія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Фінляндія, Швеція. Це значне еко­номічне угруповання, ринок якого за своїми можливостями попиту можна порівня­ти з ринком СІЛА. Тут посилюються міжнаціональні зв'язки великих монополій, зростає залежність і супідрядність господарств сусідніх країн.

Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, Китай та група країн і територій «дале­косхідних тигрів» формують інтеграційне ядро цього регіону. На його частку припа­дає понад 1/5 світового економічного потенціалу, а «вага» всіх країн АТР набагато більша. В регіоні сформувалось інтеграційне утворення АСЕАН.

Регіон Північної Євразії, де розташовані держави, що утворилися після розпа­ду СРСР, також займає помітне місце в світовій економіці.

Між тим, під впливом сучасних геополітичних процесів, у світі є передумо­ви формування й інших регіональних систем економічної взаємодії. Це, по-пер­ше, тісно пов'язані між собою регіони Середземномор'я і Причорномор'я (до яко­го входить і територія України), по-друге - регіон Середнього Сходу та Цент­ральної Азії в якому протягом двох тисячоліть було міцно пов'язане життя країн і народів.

Міжнародний поділ праці і світове господарство.

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і мо­же дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транс­портування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається за­гальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка мас абсолютні переваги з виробництва будь-яких то­варів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у ви­робництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менедж­менту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.

Менеджмент (управління) - це діяльність з координації праці інших людей. Складається з двох основних компонентів: уміння організувати госпо­дарський процес і так званої підприємницької інтуїції, що грунтується на глибоких знаннях законів ринку і необхідній інформації.

Маркетинг (ринкознавство) - це програмно-цільовий метод роботи підприємця або підприємства на ринку. Він полягає у вивченні ринку, просуванні на ринок товарів і послуг, створенні такої ситуації, за якої якість, кількість та ціна товару відповідали б попиту на ринку.

Структура світового господарства

Світове господарство - система, що має багато складних структур. Структура - внутрішня будова системи та сукупність стійких зв'язків у ній, що забезпечують її цілісність.

З-поміж численних структур світового господарства найважливішими є соціаль­но-економічна, функціонально-господарська та територіальна.

Під соціально-економічною структурою розуміють співвідно­шення економічних укладів і систем власності, характер взаємодії держави і приватного капіталу, розстановку політичних та економічних сил у державах та в світі в цілому.

Розвиток господарства в країнах з потужними державно-корпоративними ком­плексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація гос­подарського життя стимулювала розвиток різноманітних міжнародних форм еко­номічної діяльності, як, наприклад, транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація - це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сфера діяльності яких - весь світ.

Саме діяльність ТНК е причиною того, що в усьому світі можна бачити марки «Тойота» чи «Нісан», «Форд» чи «Дженерал моторе», «БМВ» чи «Фольксваген» або продукцію радіоелектроніки фірм «Тосіба», «Мацусіта» («Панасонік»), «Соні», «Дженерал електрік», «Вестінгауз» ІБМ та ін. Особливо активна діяльність ТНК США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції.

Функціонально-господарська структура країни чи світового господарства залежить від сучасного розвитку стану суспільного поділу праці в усіх його формах, в тому числі стану міжнародного поділу праці.

Територіальна структура світового господарства - це географія соціально-економічної, функціонально-галузевої структур.

Науково-технічна революція і основні риси НТР.

Основні риси НТР

1. Всеосяжність (впливає на всі галузі виробництва, характер праці, побут, культуру, психологію людини тощо).

2. Докорінна зміна ролі людини у виробництві.

3. Зменшення часу між відкриттям і впровадженням його у виробництво.

4. Зв'язок з військовим комплексом.

Елементи НТР:

1. Наука.

2. Техніка і технологія (мета — підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці). Є 2 шляхи (еволюційний і революційний) оновлення техніки і технологи.

3 Виробництво. Напрямки удосконалення

а) електронізація (ЕОМ, потужні обчислювальні центри тощо),

б) комплексна автоматизація (роботи, процесорна техніка),

в) нові види енергії (наприклад, термоядерна),

г) створення нових матеріалів і удосконалення традиційних,

д) впровадження біотехнологій.

4. Управління. Основними напрямками застосування НТР в світовому господарстві є:

1. Прискорений розвиток енергетики, машинобудування, хімічної промисловості.

2. Зниження ролі видобувної промисловості.

3. Інтенсифікація сільського господарства

4. Зміна товарної структури світового ринку.

5. Зміна структури зайнятості населення.

6. Розвиток транспорту.

7. Розвиток екологічно безпечних виробництв і т. д.

Паливно-енергетична промисловість світу.

Від розвитку енергетики залежить рівень економічного розвитку країни, тому протягом ХХ ст. людство спожило значно більше палива та енергії, ніж за свою попередню історію. Змінюється в часі і структура паливно-енергетичного балансу.

За прогнозами вчених, у XXI ст. відбудеться поступовий перехід до енергетики, що базується на відновних, невичерпних (альтернативних) ресурсах: атомна, геотермальна енергія, енергія Сонця, вітру, припливів і відпливів тощо.

У 1999 р. у світі було видобуто 3639 млн. т нафти. Головні райони видобутку нафти — країни Південно-Західної (Саудівська Аравія, ОАЕ, Ірак, Кувейт), Пів-денно-Східної (Індонезія) та Східної Азії (Китай), Північної Америки (Мексика, США, Канада), Африка (Нігерія, Алжир, Лівія, Єгипет). Де­що зменшилося добування нафти в Південній Америці (Венесуела) та Росії.

У країнах ОПЕК розміщується 76,8% світових запасів нафти, на розвинуті країни припадає всього 4,5% запасів нафти.

Основні райони споживання нафти — ­країни Європи (крім Великобританії та Но­рвегії, які ведуть ви­добуток нафти з ше­льфу Північного мо­ря), США, Японія та Республіка Корея.

Видобуток природного газу у світі в 1999 р. досяг 2310 млрд. м3. Основна частка видобутку зосереджена в розвинутих країнах, хоча 1/3 необхідного їм газу ввозиться Основними експортерами приро­дного газу є Нідерланди, Росія, Норвегія, Канада, Алжир, Бруней, Індоне­зія. Найбільші споживачі газу — Франція, США, Росія, Німеччина, Вели­кобританія.

Через постійний ріст споживання забезпеченість світу нафтою у кінці XX ст. знизилася до 43 ро­ків, а газом — до 63 років.

Вугільна промисло­вість — найстаріша серед паливних і базується на величезних запасах. При сучасному рівні видобутку (3296 млн. т у 1999 р.) його може вистачити більше, ніж на тисячу років. Май­же 1/3 світового видобутку дає Китай, 1/4 — США, 1/6 — країни СНД (в основному Росія, Україна, Казахстан), крім того, видобувають вугілля Індія, Австралія, ПАР, Польща. Найбільші країни виробники вугілля є його основними споживачами, тому на світовий ри­нок надходить тільки до 10% загального видобутку. У світі утворилися своєрідні вугільні мости: США — Західна Європа, Австралія— Японія, ПАР — Західна Європа, Канада — Японія.

Електроенергетика. Розвиток електроенергетики залежить від наявності енергоресурсів, їх розміщення і способу видобутку, доставки і, найголовніше, від рівня економічного розвитку країни.

Виробництво електроенергії у світі в 1999 р. становило біля 1500 млрд. кВт год. Більшість її виробляється на ТЕС (2/3), ще по 1/6 ви­робництва припадає відповідно на ГЕС та АЕС. Найбільшими виробни­ками електроенергії на атомних електростанціях є Франція, США, Япо­нія. Німеччина та Росія.

П'ять країн світу (США, Росія, Японія, ФРН, Канада) виробляють 52% електроенергії світу.

Виробництво конструкційних матеріалів

Чорна та кольорова металургія, хімія, целюлозно-паперова, керамічна та це­ментна промисловість утворюють єдину систему в світовому господарстві. Вони пе­реробляють мінеральну сировину в конструкційні матеріали.

На чорні метали припадає 70-75 % обсягів конструкційних матеріалів, на пластмаси - 15 %. Важлива роль належить алюмінію. Все більшого значення набувають композитні матеріали, які особливо активно використовуються в авіакосмічній та автомобільній промисловості, а також силікатні матеріали так званої тонкої кераміки, без якої неможливий розвиток електронної промисловості.

Особливостями розвитку і розміщення чорної металургії в другій по­ловині XX ст. є послаблення її орієнтації на місцеву паливну та сировинну базу. У минулому металургійні заводи будувались біля вугільних басейнів (Рур, Пітсбург, Донбас, Кузбас, Сілезія) або біля залізорудних баз (Лотарингія, Кривий Ріг, Урал). Ця тенденція зберігається й нині під час освоєння нових мета­лургійних баз (наприклад, розміщення металургійних заводів Індії, Бразилії, Ки­таю), але все більше заводів виникає на шляхах перевезення руд та палива або ж поблизу основних ринків збуту металу (металургія Японії, Республіки Корея, Італії, нові заводи ФРН, Франції, Росії тощо). До того ж, у світі накопичилися ве­ликі запаси металу в машинах, будовах, на транспорті, що є значною базою вто­ринних ресурсів (металобрухт), на який уже в усьому світі припадає 1/3, а в окре­мих крабах більша частина металургійної сировини, що використовується у виробництві.

Розвиток чорної металургії за останні два десятиліття уповільнився, що пояс­нюється зниженням металомісткості сучасного промислового виробництва, зростан­ням затрат на технічне оновлення виробництва, загостренням конкурентної бороть­би на ринку металів та заміною металів пластмасами.

Кольорова металургія світу в 1994 році виробила близько 45 млн. тонн різних металів, в тому числі 19,2 млн. тонн алюмінію. Традиційно в цій галузі розрізняють виробництво важких (мідь, свинець, цинк, олово, нікель), легких (алюміній, титан, магній), малих (ртуть, кадмій, сурма, кобальт), легуючих (воль­фрам, ванадій, хром, молібден), благородних (золото, срібло, платина), рідких і рідкоземельних (індій, германій, галій) металів.

Специфіка роботи галузі полягає в тому, що, з одного боку, постійно зростає по­пит на її продукцію - всі галузі широко використовують алюміній, в авіакосмічній промисловості зростає попит на титан, в атомній - на цирконій та гафній, в радіо­електроніці - на германій, індій, кобальт, талій, тантал, не кажучи вже про золото і срібло; з другого — перед виробниками гостро постають енергосировинні, екологічні та фінансові проблеми. Більшість промислово розвинутих країн бідні на руди кольорових металів. Значні сировинні бази мають тільки США, Росія, Китай, якоюсь мірою до них можна долучити Австралію та Канаду. Інші розвинуті країни переваж­но використовують девізні концентрати або металобрухт кольорових металів.

Хімічна промисловість - найбільш динамічна галузь системи виробництва конструкційних матеріалів. Всі провідні країни світу інтенсивно розвивають ви­робництво в цій галузі. Особливо помітне місце займають США (близько 1/5 світо­вого виробництва), Японія, Росія, ФРН (по 1/10), а також Китай, Великобри­танія, Франція, Італія, Україна.

Хімічна промисловість - найбільш складна за структурою галузь. Тут розрізняються підгалузі: виробництво напівпродуктів (основна хімія, хімія органічного синтезу); базові (полімерних матеріалів, мінеральних добрив); сировинні (гідрохімічні виробництва, нафтохімія, коксохімія, лісохімія тощо); переробні (ви­робництво фарб, лаків, фармацевтичних виробів, фототоварів, побутових хімікатів та ін.).

Для хімічної промисловості характерні висока вартість устаткування, енерго- та водомісткість. Тому географія її дуже складна.

Як же розміщене хімічне виробництво у світі? Європа дає близько 1/4 хімічної продукції світу, особливо важливі тут виробництва «тонкої» хімії (фармацевтика, парфумерія, фототовари тощо), хімії побутового призначення та полімерів. Північна Америка (США та Канада) також виробляє 1/4 продукції хімічної проми­словості світу. Особливо багато тут газохімічних підприємств і підприємств, що ви­пускають агрохімікати. Близько 1/10 продукції виробляє Японія. На країни СНД припадає близько 1/6 продукції, тут особливо вирізняються хімічні комплекси Росії та України.

Машинобудування світу.

У промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування припадає 25-40% вартості виробленої проми­слової продукції. Сучасні тенденції розвитку машинобудування пов'язані зі значним збільшенням витрат на НДДКР та зростанням виробництва в таких наукомістких галузях, як радіоелектроніка, приладобудування, ви­робництво комп'ютерів, офісного устаткування, сучасних засобів зв'язку, роботів, авіакосмічне виробництво. Тільки перша десятка країн спромо­жна виробляти всю номенклатуру машинобудівної промисловості. Це США, Японія, Росія, ФРН, Великобританія, Франція, а також, якоюсь мі­рою Китай, Канада, Італія та Україна. Сумарна частка цих країн у випус­ку продукції становить 3/4 світового показника.

Велика група промислове розвинутих країн Європи (особливо Ні­дерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія), а також Чехія, Іспанія, Польща та ін., нових індустріальних країн (Республіка Корея, Сінгапур, Бразилія, Мексика) та деякі країни Азії зі сформованою структурою господарства (Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих видів машинобу­дування і виходять з ними на світовий ринок.

У більшості країн, що розвиваються, вже з'явилися окремі підпри­ємства машинобудування, а також металообробні та ремонтні майстерні, які обслуговують транспорт, гірничодобувну промисловість, сільське господарство, та займаються виготовленням найпростішого інвентарю.

Формування світової агропродовольчої системи.

Світова агропродовольча система (САПС) формується в результаті розвитку міжнародної кооперації у сфері виробництва та продажу продовольства, її матеріальну основу складають агропромислові комплекси (АПК), що включають у себе виробництво засобів виробництва, сільське господар­ство, яке виробляє продовольчу сировину і продукти харчування та переробку і збут сільськогосподарської сировини та продовольства.

Формування САПС не тільки не усуває, але й сприяє посиленню нерівномірності розвитку національних продовольчих систем, оскільки конкуренція та поділ праці виходять на глобальний рівень. Провідною ланкою САПС є розвинуті країни через те, що для АПК цих країн зов­нішньоекономічні ринки стають основним чинником економічного зро­стання. Це знаходить своє вираження у поглибленні спеціалізації та ко­оперування у виробництві продовольства, ресурсів для його виробницт­ва, взаємному посиленню руху капіталів і технологій.

Досвід розвинутих країн показує, що попит на продовольство практично безмежний при досягненні високих норм споживання. Удо­сконалення йде шляхом залучення до господарського обігу все нових рослин і їх видів, розширення асортименту, підвищення «зручності» продовольства (економії праці при приготуванні їжі), виходу на ринок товарів, що займають проміжне положення між продуктами харчування й медичними препаратами.

Прискорення економічного розвитку країн, що розвиваються, пе­ретворює їх у більш активну, хоча й залежну від розвинутих країн лан­ку САПС, у той же час ця двостороння залежність прискорює розвиток глобальної продовольчої системи. Країни, що розвиваються, намагаю­чись подолати своє відставання у виробництві й споживанні продоволь­ства, пришвидшують розвиток економіки, у тому числі й сільського го­сподарства. Це приводить не тільки до зростання імпорту продовольст­ва, але й до імпорту ресурсів, технологій і капіталів, необхідних для розвитку національних продовольчих систем.

Країнам з перехідною економікою належить скромне місце у сві­товій агропродовольчій системі, але їх частка в окремих регіонах до­сить суттєва. До загальних проблем, що стоять перед ними, належать: низька ефективність економіки, включаючи АПК, висока залежність від імпорту продовольства, ресурсів для його виробництва, недосконалість або відсутність елементів ринкового господарства тощо.

Посилюється вплив ТНК на розвиток САПС. У розвинутих країнах ТНК переважають у сільськогосподарських сферах національних АПК (сільськогосподарське машинобудування, харчова промисловість, торгів­ля, сфера обслуговування). У країнах, що розвиваються, ТНК сприяють розвитку сільського господарства, а часто є основою розвитку АПК і ла­нок з вирощування, переробки, упаковки та транспортування продукції.

Відносно новим явищем стало формування крупних національних і транснаціональних продовольчих компаній у країнах, що розвиваються, насамперед в Азії та Латинській Америці.

Глобалізація агробізнесу відбувається на фоні світової біотехнологічної революції 3 1995 р. почалося масове впровадження трансгенного насіння (соя, картопля, бавовник, кукурудза). Площі під трансгенними культурами досягли у світі 35 млн. га, з них 30 млн. га у Північній Аме­риці. Сьогодні відбувається масове впровадження нових сортів рослин з модифікованими технологічними й споживчими характеристиками. Че­рез високу складність й вартість біотехнологічних розробок вони зосе­реджені в 10 провідних американських і європейських хіміко-біологічних компаніях — «Монсонто», «Новартіс», «Дюпон», «Рон-Пуланк», «Хьохст» та ін.

Землеробство і тваринництво світу.

Рослинництво. Провідною галуззю сільського господарства є рослинництво. Під зерновими у світі перебуває більша частина площ орних земель. Основні райони вирощування пшениці зосереджені в Європі та Північній Євразії (Росія, Україна, Казахстан, Франція, ФРН, Італія тощо), Північній Америці (США, Канада), Азії (Китай, Індія, Туре­ччина, Пакистан та ін.). Найбільшим виробником кукурудзи є США (45% світового збору).

Багато кукурудзи збирають Китай, Бразилія, Мексика, Аргентина, Франція, Індія, ПАР. Рису щороку вирощується понад 500 млн. т: 1/3 його світового виробництва дає Китай, 1/5 — Індія, важливим районом виро­щування рису є Південно-Східна та Східна Азія (Індонезія, Бангладеш, В'єтнам, Таїланд, М'янма, Японія тощо).

Технічні культури — сировина для виробництва продовольчих і промислових товарів. Найважливішу технічну культуру — бавовник — вирощують переважно у країнах, що розвиваються (Індія, Пакистан, Бра­зилія, Єгипет), інші важливі виробники — Китай, США, Узбекистан, Туркменістан, Туреччина. Джут вирощують, в основному, в Індії, Банг­ладеш, Шрі-Ланці, Більше 1/2 цукру у світі отримують з цукрової трос­тини (Куба, Мексика, Бразилія, США, Аргентина, Індія, ПАР, Єгипет, Австралія). Головні райони вирощування цукрових буряків— Україна, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Франція. З олійних найбільш поширені соняшник (Росія, Україна, Болгарія, Уругвай, Аргентина) та соя (США, Китай, Росія, Бразилія). Важливими експортними товарами країн Латинської Америки, Азії та Африки є чай (Індія. Шрі-Ланка, Китай), ка­ва (Бразилія, Мексика, Колумбія, Кот-д’Івуар, Індія), какао (Кот-д'Івуар, Бразилія, Гана, Нігерія), арахіс, олійна пальма (Конго, Індонезія, Малай­зія).

Тваринництво розвинуте в усіх регіонах земної кулі. В економі­чно розвинутих країнах Європи, Північної Америки в лісовій та лісосте­повій зонах розводять велику рогату худобу молочно-м'ясного та молоч­ного напрямів. У місцях з посушливим та сухим кліматом розвинуте тва­ринництво м'ясного напрямку (Індія, Пакистан, Аргентина, Австралія). Найбільше поголів'я великої рогатої худоби (до 60%) припадає на країни Азії, Африки (але тут продуктивність дуже низька, використовують її для роботи на полях та як тяглову силу), Південної Америки.

Свинарство поширене у країнах Азії, Північної Америки та Європи. У промислове розвинутих країнах поширене м'ясо-вовняне та м'ясне ві­вчарство, у посушливих районах— вовняне (Австралія, Нова Зеландія, Великобританія, Іспанія, Італія). Птахівництво в розвинутих країнах пе­реведено на індустріальну основу. Подекуди розвивається конярство, верблюдівництво тощо.

Загальна характеристика транспорту світу.

Транспорт. Транс­порт — одна з найважливі­ших галузей господарства, яка забезпечує зв'язки між виробниками й споживачами, становить матеріальну основу географічного поділу праці. Залежно від рівня розвитку різних видів транспорту виді­ляють чотири основні типи транспортних систем. Пер­ших два типи— Північно­американський (США, Кана­да, Австралія) і Західноєвро­пейський— характерні для високорозвинутих країн. Тут пропорційно розвинуті всі види транспорту, але в першому в пасажирсь­ких перевезеннях переважають повітряний і автомобільний, а в друго­му переважає залізничний, у вантажних— автомобільний транспорт. Країни, де переважає залізничний транспорт — Індія, Пакистан, Алжир, Туніс, Марокко, Замбія, Уругвай, Аргентина тощо відносять до третього типу. До четвертого зараховують країни, в яких переважає один вид транспорту: автомобільний (Афганістан, Ємен, Ефіопія, Саудівська Ара­вія та ін.) або річковий (Судан, Конго, Парагвай тощо). Густота транспо­ртної мережі в розвинутих країнах 50 км/100км2, у країнах, що розвиваються, — біля 9 км/100 км2.

Сухопутний транспорт світу.

Основний вид сухопутного транспорту — залізничний, але роль йо­го в епоху НТР дедалі знижується. Загальна протяжність залізничних шляхів 47 основних країн світу перевищує 930 тис. км, якими провозить­ся 5 млрд. т вантажів. За протяжністю залізниць на першому місці стоять США, за густотою залізничної мережі — Бельгія та ФРН. Рівень електрифікації залізниць у країнах світу різний. Так, у Швейцарії залізниці електрифіковані майже повністю, в Італії — на половину, у Франції, Бельгії, Іспанії, Росії — на третину. Створюються швидкісні лінії в Япо­нії, Франції, ФРН, Італії, Великобританії, США, де швидкість поїздів до­ведена до 160-200 км/год. Залізницями перевозять головним чином масо­ві вантажі (зерно, вугілля, сталь, залізну руду тощо).

На автошляхи припадає 2/3 загальної протяжності світових шляхів сполучення. Світовий автопарк на початку XXI ст. налічує 141,7 млн. ван­тажних машин та 462,1 млн. легкових машин та автобусів, з них 3/4 при­падає на країни Західної Європи та Північної Америки. У світовому пасажирообігу частка автотранспорту становить 4/5. Найвищого рівня розвитку цей вид транспорту набув у розвинутих країнах (США, Фран­ція, ФРН, Великобританія та ін.). Автомобільний транспорт відіграє про­відну роль у перевезеннях пасажирів та вантажів на короткі відстані. Збудовані окремі трансконтинентальні магістралі, у тому числі від Тихо­го до Атлантичного океану в США та Канаді, через Сахару в Африці, трансам азойська магістраль тощо.

Швидкими темпами розвивається трубопровідний транспорт (осно­вні райони — Північна Америка, Європа, Південно-Західна Азія). Загаль­на протяжність магістральних нафтопроводів перевищує 440 тис. км. Че­рез них щороку прокачується 2 млрд. т нафти й нафтопродуктів. Найкру­пнішими власниками трубопроводів є США та Росія.

Морський і повітряний транспорт світу.

Морський транспорт відіграє значну роль у світовому вантажообі­гу, обслуговуючи міжнародну торгівлю. Близько 1/2 всього тоннажу при­падає на нафту та нафтопродукти. Зростає частка перевезень сухогрузами — залізної руди, вугілля, зерна, лісу. Основні судноплавні шляхи про­ходять через Атлантичний океан. На його узбережжі розташовані найбі­льші порти світу: Роттердам, Антверпен, Нью-Йорк, Філадельфія, Марсель, Гамбург, Лондон. Основна частина тоннажу суден належить Японії, Великобританії, Греції, Норвегії, США, Франції, Італії.

Річковий транспорт особливо велике значення має у США, Росії, Канаді, ФРН, Нідерландах, Китаї. Значними міжнародними артеріями служать Міссісіпі з Міссурі, Рейн, Дунай, Парана, Меконг тощо.

Провідна роль у перевезеннях пасажирів (щорічно до 800 млн.) на­лежить повітряному транспорту. Найбільші пасажирообіги мають США, ФРН, Японія, Великобританія, Канада, Австралія. Найбільші аеро­порти світу — Чикаго, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Лондон, Париж, Сінгапур.

Зовнішньоекономічні зв’язки. Їх форми та сучасні тенденції в умовах нових політичних відносин у світі.

Міжнародні економічні зв'язки. До числа найважливіших форм міжнародних економічних зв'язків належать зовнішня торгівля, кредит­но-фінансові відносини, обмін науково-технічною інформацією, надання різноманітних послуг, міжнародний туризм.

У рамках світового господарства сформувалося кілька основних центрів зовнішньоторгових зв'язків. Майже 3/4 обороту зовнішньої тор­гівлі світу припадає на розвинуті країни, у тому числі 1/3 — на США, ФРН і Японію. НТР Істотно вплинула на товарну структуру зовнішньої торгівлі. Продукція обробної промисловості зайняла чільну позицію — понад 4/5. Особливо важливе місце посіла продукція машинобудування. Структура експорту країн, що розвиваються, теж змінилася. Зменшилася залежність країн від вивозу одного-двох видів сировини, за винятком кра­їн— експортерів нафти. Однак, країни, що розвиваються, досі залиша­ються основними постачальниками нафти, міді, бавовни, природного ка­учуку, а також продовольчих товарів — кави, какао, цукру, бананів тощо. Найбільші зміни у зовнішній торгівлі відбулися в нових індустріальних країнах— Республіці Корея, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Тайвані, Сін­гапурі, які донедавна були головними експортерами сировини, спожив­чих товарів, а зараз значно збільшили у своєму експорті частку промис­лових товарів.

Прискореними темпами розвиваються обмін інформацією, будіве­льно-монтажними послугами, обслуговуванням придбаних машин, авто­мобілів тощо. Кредитно-фінансові відносини виявляються в наданні по­зик і кредитів, а в розвинутих країнах — також у вивезенні капіталу. За Існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10-20 разів перевищує масштаби світової торгівлі, сягаючи 150 трлн до­ларів США. Майже 30% цієї суми припадає на США, по 15% — на Япо­нію та Великобританію. Потужними інвесторами є також ФРН, Франція, Італія. У 70-ті роки намітилася нова тенденція— значні інвестування країн-експортерів нафти— Саудівської Аравії, Кувейту, ОАЕ— в економіку європейських країн і США. Останнім часом до них приєдналися Республіка Корея, Тайвань.

У наш час все більшу роль у зв'язках між країнами відіграє міжна­родний туризм. Головним його регіоном була і залишається Європа. Прибутки від туризму досить вагомі для розвитку економіки ряду євро­пейських країн (Іспанія, Італія, Швейцарія тощо). Ще більшою мірою це стосується деяких країн, що розвиваються, для яких туризм став голо­вною галуззю міжнародної спеціалізації.

Зовнішня торгівля, вивіз капіталу інвестиції.

Інвестиції – витрати для придбання машин і устаткування, обладнання, для організації виробництва і формування виробничих запасів та ін.

Країни, торгуючи між собою, вдаються за до­помогою до світового валютного ринку. На ньому можна обміняти одну валюту на іншу або купити валюту для того, щоб розплатитися за екс­порт або імпорт. Коли б не було такого механізму, світове господарство залишилось би на рівні про­стого товарообміну (бартерної торгівлі), що прита­манний тільки слаборозвинутій економіці.

На світовому ринку праці склалась гру­па національних ринків праці, на які залучається іноземна робоча сила (США, країни Західної Євро­пи, нафтодобувні арабські країни). Основними по­стачальниками робочої сили на ці ринки є країни, що розвиваються. Особливо значні контингенти трудівників мігрують у пошуках роботи із Мекси­ки в США, із Західної Африки, Близького Сходу, Туреччини, а також із Південної Італії, Іспанії, Португалії в промислове ядро Європи. До цього долучається трудова міграція в Європу із постсоціалістичних країн з перехідною економікою.

Географія зовнішньої торгівлі і руху капіта­лу. Для більшості країн світу зовнішня торгівля - основна форма зовнішньоекономічної діяльності. Абсолютні та відносні показники експорту та імпорту країни віддзеркалюють розміри та особли­вості її участі в міжнародному поділі праці.

У рамках світового господарства сформувалося кілька основних центрів і на­прямів зовнішньоторгових зв'язків. Понад 2/3 обороту зовнішньої торгівлі припа­дає на взаємну торгівлю між економічно розвинутими країнами, в тому числі 1/3 - на США, ФРН та Японію. Отже, країни, що формують основні «полюси рос­ту», беруть особливо активну участь у міжнародному поділі праці: на Західну Євро­пу припадає понад 2/5 зовнішньоторгового обороту, на Північну Америку та Східну Азію - по 1/5. Напрями зовнішньоторгових зв'язків інших частин світу так чи інакше зорієнтовані на ці основні регіони інтенсивної зовнішньоекономічної діяль­ності.

Не менш яскраво це проявляється на ринку капіталу. Станом на початок 1992 року сумарні розміри зарубіжних інвестицій за період 1950-90 роки у світо­вому господарстві перевищили 1,5 трлн. доларів. Майже ЗО % цієї суми припада­ло на США, правда, і самі США залучали понад 20 % інвестицій з інших країн. По 15 % припадало на Японію та Великобританію. Потужними інвесторами були також ФРН, Франція, Італія, останнім часом до них долучилися Республіка Ко­рея, Тайвань, окремі нафтодобувні арабські країни. В 90-ті роки загальна зако­номірність руху капіталу полягала в тому, що чистим інвестором капіталу стають країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Японія, «далекосхідні тигри»). Країни Північної Америки активно як вивозять, так і ввозять капітал, Європа поступово перетворюється в імпортера капіталу. Стан економіки країн, що розви­ваються, і країн СНД дуже залежить від надходження прямих інвестицій та на­дання економічної допомоги зарубіжними країнами.

Проблема забезпечення миру і відвернення війни. Суть, причини виникнення, шляхи розв’язання.

Проблема збереження миру на Землі - найважливіша, оскільки під час виникнення глобального військового конфлікту в світі, нашпигованому ядерною зброєю та ядерними технологіями (АЕС тощо), всі інші проблеми втрачають сенс. Неможливість обмеженого впливу ядерного інциденту на довкілля яскраво проде­монструвала катастрофа, на Чорнобильській АЕС (1986 рік).

На початку 90-х років країни світу витрачали на військові потреби понад 1 трлн доларів на рік. Це дорівнювало обсягу роботи всього світового ринку послуг або ж величині, що співмірна з третиною обороту світової зовнішньої торгівлі. Майже половину коштів на військові потреби в світі витрачають дві країни - США та Росія. В деяких державах військові витрати перевищують 1/10 їх ВВП. Це на­самперед ті країни, які постійно втягнуті у військове протистояння (КНДР, більшість держав зони Перської затоки тощо). Чимало небагатих за доходами на душу населення країн світу вкладають у військову сферу коштів більше, ніж у соціальну сферу (Китай, Пакистан, Іран, Ірак, Сирія, Куба, В'єтнам та ін.). На за­доволення попиту на воєнні товари та послуги, за оцінкою ЮНЕСКО, працює 50 млн. чоловік, в розробках військового характеру беруть участь півмільйона вче­них та конструкторів, або 1/5 науковців світу.

Особливо велику небезпеку становлять арсенали ядерної зброї. На сьогодні ядер­на зброя зосереджена в 5 державах світу (постійних членів Ради Безпеки 00Н -США, Росії, Великобританії, Франції, Китаю). Перші дві мають по кілька десятків тисяч ядерних зарядів, решта - в межах однієї тисячі ядерних зарядів кожна. Ця зброя може бути доставлена до цілі за допомогою трансконтинентальних ракет, що запускаються зі стаціонарних установок або ракетами середнього радіусу дії з мобільних установок, ракетами з надводних та підводних кораблів військово-морсь­ких флотів, бомбардувальниками, які несуть ядерні бомби.

На жаль, на планеті все ще зберігаються точки потенційних міжнародних або міжнаціональних конфліктів. Тільки від закінчення Другої світової війни до по­чатку 90-х років відбулося понад 30 міжнародних та близько 90 внутрішньодер­жавних конфліктів, в яких загинули десятки мільйонів людей. І якщо в міжна­родних конфліктах співвідношення загиблих цивільних та військових приблизно рівне, то в громадянських та національно-визвольних війнах цивільного населен­ня гине втричі більше, ніж військових.

У 80-ті роки XX ст. продовжувались військові конфлікти на Близькому Сході та в районі Перської затоки, не вщухали війна в Афганістані, сутички в Індо­китаї, Латинській Америці, громадянські війни в Східній (Ефіопія, Судан, Сомалі), Південній та Центральній (Ангола, Мозамбік, Бурунді, Демократична Республіка Конго) Африці, на терені колишньої Югославії та просторах СНД (Карабах, Аб­хазія, Чечня, Придністров'я, Таджикистан тощо.

Отже, проблема збереження миру на Землі залишається гострою, і його досягнення можливе за умови взаємопорозуміння і всебічного співробітництва. Вирішення цієї проблеми - найважливіша передумова для розв'язання інших глобальних проблем людства, насамперед проблеми економічного розвитку.

Екологічні проблеми світу: суть, причини виникнення і шляхи розв’язання.

Екологічні проблеми нашої планети виникли в процесі взаємодії суспільства і природи. Протягом усієї своєї історії людство поступово посилювало тиск на природу, усе більше порушуючи в ній екологічну рівновагу.

Частина екологічних проблем має глобальний характер. У процесі господарської діяльності людина спалює величезний обсяг палива. У результаті відбувається теплове забруднення атмосфери. В атмосферу викидається величезна кількість вуглекислого газу, моле­кули якого затримують теплове випромінювання поверхні Землі. В ре­зультаті може виникнути «парниковий ефект», що веде до глобального потепління клімату.

Руйнація озонового екрана, що захищає Землю від короткохвильо­вої сонячної радіації (ультрафіолетових променів), може призвести до загибелі всього живого на планеті.

Великі викиди в атмосферу двоокису сірки й окисів азоту сприяють утворенню «кислотних дощів», що завдають шкоду живій природі, лю­дині, ґрунту, будівлям, дорожнім покриттям тощо.

Зростає дефіцит чистої прісної води. Це пов'язано не тільки з рос­том водоспоживання, але і з забрудненням багатьох водойм, звідки без спеціального очищення воду брати вже неможливо.

Глобальні проблеми може викликати скорочення площі екваторі­альних лісів Амазонки та ін., які є «легенями» планети. Екстенсивне тваринництво в саванах Африки призводить до перетворення великих територій на пустелі, що може мати глобальні наслідки.

З метою зберігання природи, унікальних ландшафтів і об'єктів, рідкісних рослин і тварин на Землі створюються території, що особливо охороняються, — заповідники, природні національні парки тощо.

На територію заповідника допуск сторонніх осіб заборонений. Тут спеціалісти займаються вивченням природи в її натуральному стані (вона служить за еталон).

Більш вільний режим (хоча і з рядом заборон для відвідувачів) ма­ють національні природні парки. На їх території виділені ділянки, що можуть відвідувати організовані туристи, для відпочинку і лікування.

Сучасна політична карта світу.

Політична карта світу формувалася про­тягом дуже тривалого часу. Цей процес продовжується і в наші дні, оскі­льки на ній знаходять своє відображення утворення нових держав, об'єднання вже існуючих, зміни кордонів, назв країн, їх столиці.

У формуванні політичної карти можна виділити декілька періодів (стародавній, середньовічний, новий і новітній).

Стародавній період (до V ст. н. е.) відповідає епосі стародавніх ци­вілізацій. У цей період виникли перші держави: Стародавній Єгипет, Карфаген, Стародавня Греція, Стародавній Рим та ін. Окремі з них, мож­ливо, в інших кордонах існують донині.

Середньовічний період (V - XVI ст.) — це епоха аграрно-ремісничих цивілізацій. У цей час виникло багато держав, які поділити між собою значні території. Так, у Європі на той час існували Київська Русь, Мос­ковська держава, Візантія, «Священна Римська імперія», Португалія, Іс­панія, Англія, Франція та ін.

Новий період у формуванні політичної карти світу (з рубежу XV-XVI ст. до 1914 р.) відповідає епосі зародження та утвердження індустрі­ального суспільства.

Новітній період поділяється на три етапи. На першому етапі (1914-1945 рр.) з політичної карти зникли деякі імперії (Австро-Угорщина, Османська, Російська) та в результаті цього на карті з'явилися нові незале­жні країни: Польща, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія тощо. Роз­ширили свої колоніальні володіння Великобританія, Франція, Бельгія, Японія. Відбувся розкол світу на дві системи— капіталістичну (держави ринкової економіки) та соціалістичну (країни з тоталітарним режимом та плачово-адміністративним регулюванням економіки). Остання була представлена двома державами — СРСР та Монголією.

На другому етапі, який пов'язаний з Другою світовою війною, після розгрому німецького нацизму та японського мілітаризму з 1944 р. по 1986 р. продовжувала формуватися світова система соціалізму, до якої, крім СРСР та Монголії, у 1944-1945 рр. увійшли Албанія, Болгарія, Уго­рщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія, Німецька Демок­ратична Республіка (НДР, 1949 р.) в Європі, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) та Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ), Китай (1949 р.) в Азії, Куба (1959 р.) в Америці. У 1976 р. з Пів­денного В'єтнаму в результаті перемоги національних сил були виведені війська США, і відбулося об'єднання його з ДРВ у єдину країну — Соці­алістичну Республіку В'єтнам. В цьому ж році до соціалістичних країн приєднався Лаос. Таким чином сформувалася соціалістична система, яка мала чималий вплив на перебіг світових подій.

Значні зміни на політичній карті світу відбулися внаслідок краху колоніальної системи.

У 1989 р. розпочався третій етап новітнього періоду, який характеризується розпадом світової соціалістичної системи. У 1990 р. об'єдналися дві німецькі держави, НДР ввійшла до складу ФРН. Західний Берлін перестав існувати як окрема політична одиниця, знову ставши ча­стиною Великого Берліну (з 1991 р. — столиця ФРН). У 1989 - 1990 рр. відбулися переважно мирні, народно-демократичні революції в країнах Центральної Європи, які викликали перехід цих країн до ринкової еко­номіки. У 1991р. розпався СРСР, у вересні проголосили незалежність ре­спубліки Прибалтики, а наприкінці року і решта 12 республік. У цьому ж році відбувся розпад Югославії. Стали незалежними Словенія, Хорватія (1991 р.), Боснія і Герцеговина, Македонія (1992 р.). Сербія і Чорногорія (1992 р.). Гостра політична криза федерації викликала громадянську війну і міжнаціональні конфлікти. Складові частини Чехословаччини — Че­хія та Словаччина — спочатку проголосили автономію, а з 1993 р, стали незалежними країнами.

У 2002 р. у світі нараховувалося 193 держави та 33 колоніальні володіння.





 




 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Сучасне світове господарство. Полюси світового господарства | Реферат

РефератБанк © 2019 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.